Немає "москалів" між нас, нема "бандерів,"
А є -знедолений вкраїнський люд.
І є сім'я - "міжгірських" ненажерів ,
Захочуть -милують, а схочуть, то й уб'ють.
Брати зі Сходу, плачем разом з вами,
Коли в копальнях ваші діти мруть.
І серце розривається у мами,
В моєї мами, як на шахтах дзвони б'ють.
А батько твій не може самокрутку
Від трепету в руках одразу запалить.
А мій в той час, сльозу ховає хутко,
Біда не в нас. Та в нас також болить...
З Донецька - ти, а я живу у Львові,
Приїдь у гості, хлібом поділюсь.
Не страшно, що різниця є у слові,
Я іншого, мій братику, боюсь.
Боюся тих, хто ділить нас з тобою:
(в той час витесує гроби).
Боюся тих, хто кличе нас до бою,
Мовляв, хай чубляться "презренные рабы."
У мене на столі лиш картоплина,
А ти, хто-зна, чи й вчора їв. ...
Я вже не хочу, щоб моя родина,
Й твоя також кормила упирів!
Немає "москалів"між нас, нема "бандерів,"
Є Люди! Є Вкраїна! Ти і Я!
І купка є "міжгірських" людожерів,
То не вони... А ми - одна Сім'я!
Ганна Чумало
А є -знедолений вкраїнський люд.
І є сім'я - "міжгірських" ненажерів ,
Захочуть -милують, а схочуть, то й уб'ють.
Брати зі Сходу, плачем разом з вами,
Коли в копальнях ваші діти мруть.
І серце розривається у мами,
В моєї мами, як на шахтах дзвони б'ють.
А батько твій не може самокрутку
Від трепету в руках одразу запалить.
А мій в той час, сльозу ховає хутко,
Біда не в нас. Та в нас також болить...
З Донецька - ти, а я живу у Львові,
Приїдь у гості, хлібом поділюсь.
Не страшно, що різниця є у слові,
Я іншого, мій братику, боюсь.
Боюся тих, хто ділить нас з тобою:
(в той час витесує гроби).
Боюся тих, хто кличе нас до бою,
Мовляв, хай чубляться "презренные рабы."
У мене на столі лиш картоплина,
А ти, хто-зна, чи й вчора їв. ...
Я вже не хочу, щоб моя родина,
Й твоя також кормила упирів!
Немає "москалів"між нас, нема "бандерів,"
Є Люди! Є Вкраїна! Ти і Я!
І купка є "міжгірських" людожерів,
То не вони... А ми - одна Сім'я!
Ганна Чумало
А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко,хоч Майдан ридав..
І з кров´ ю перемішана сльоза....
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог,побачивши загін--
Спереду--сотник ,молодий,вродливий,
І юний хлопчик в касці голубій ,
І вчитель літній--сивий-сивий..
І рани їхні вже не ´їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела,злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла...
21.02 2014 Людмила Максимлюк
Крепко сбитый мужчина лет пятидесяти с восково бледным лицом-маской и красными, остановившимися в одной точке глазами, сидел на коленях у тела, покрытого окровавленной простыней, не в силах ее приоткрыть.
На нем была зимняя милицейская куртка темносинего цвета, без погон, с меховым воротником. Его коротко стриженные волосы еще не были тронуты сединой.
Наконец, он приподнял край простыни, сразу узнал сына, и вновь закрыл его лицо. Потом повернул голову в сторону, где лежали еще одиннадцать тел, также прикрытых простынями, испачканными кровью. На некоторых простынях, на уровнях лиц, лежали бумажки, на которых было что-то написано красным фломастером.
Среди всего этого красного на белом было одно большое голубое пятно — военная каска, покращенная в голубой ООНовский цвет. Она вся была перепачкана в крови, а с левого бока на уровне виска зияла дыра от пулевого отверстия.
Устын Голоднюк, 19-ти лет от роду, студент из городка Збараж в Тернопольской области на Западной Украине, должен был встретиться с отцом в 11 утра на Октябрьской улице. Об этом они договорились в 9 утра.
Устын был защитником Майдана с ноября. Договорилсь с отцом, что тот отвезет его домой, передохнуть. Два следующих часа до встречи с отцом Устын не прожил.
«Я ему сказал: «Ты поосторожней там, не высовывайся, нам домой ехать,» сказал Голоднюк. «Он засмеялся и ответил: «Пап, не волнуйся! У меня есть волшебная ООНовская каска, и со мной ничего не случится.» Вот такие последние слова я от него услышал.»
Володимир, отец Устына, поднимает каску с пола и долго смотрит на незапекшуюся еще кровь своего сына внутри и снаружи каски, подносит ее к лицу, словно стараясь услышать запах и тепло сына, пытается что-то сказать, но речь его обрывается на словах «голубая каска», он падает в кресло, опускает голову, и его массивные плечи вздрагивают.
Бывший милиционер, всю жинь верно служивший своему отечеству, он пытается заглушить подступивший, неведомый ему ранее приступ. У него почти получается...
У Устина шансов выжить не было, как и у других 11-ти, лежащих теперь рядом с ним в холле гостиницы Украина, оборудованном под временный морг, говорит главный врач мобильной клиники самообороны Майдана Ольга Богомолец.
«Снайпер или снайперы работали профессионально,» говорит она. «У всех ранения в сердце или в голову. Все убиты пулей калибра 7.62 мм [снайперская винтовка Драгунова]. Стреляли на поражение.»
Как гражданин, отец поддерживал Устина в его желании быть на Майдане, говорит Володимир. Как отец, он возражал.
«Я не знаю, должен ли Янукович стоять передо мной на коленях, но я знаю точно, что он должен сидеть перед международным трибуналом за то, что он сделал с моей страной и с моим сыном,» говорит отец.
—
Сергеи Лоико опубликовано в Фейсбук
Комментариев нет:
Отправить комментарий